 Про народного артиста України, композитора, поета, письменника, публіциста та громадського діяча Сергія Давидовича Козака, 95-річчя якого будемо святкувати у 2016 році, краєзнавче дослідження вихованців гуртка «Літературне краєзнавство» ПНЗ «Краєзнавчий центр» відділу освіти м.Нетішина Хмельницької області ( науковий керівник Катерина Федорчук).
Сергій Козак народився 14 березня 1921 року в с.Кривин в родині селянки Хотини та залізничника Давида. Був наймолодшою одинадцятою дитиною. Ще з дитинства малий Сергійко кохався в піснях. «Моя старша сестра Уляна розповідала, - писав опісля в спогадах, - що коли мене хрестили, то я верещав на всю церкву: «Гарний буде співака», – сказав тоді батюшка. Чому? Думається, тому, що весь наш рід вважався в селі співучим і голосистим. Особливо мати…» [3, 107].
Школа, заняття в художній самодіяльності гартували характер сільського юнака. У 1940 році він успішно закінчив Київське військове училище зв’язку. З перших днів Другої Світової війни 20-річний лейтенант на фронті. У 1945 році вступає на навчання до військової академії. У 1947 році в званні підполковника закінчує ще й ад’юктуру. Протягом 32-років був одним із провідних солістів Київського державного академічного театру опери та балету ім. Т.Шевченка.
Сергій Козак залишив і справді помітний слід у житті. І як оперний співак, і як композитор, і як письменник і поет, і як організатор музичної справи в Україні, і як професор-науковець. Досить згадати той факт, що саме з його легкої руки, як колективного голови Музично-хорового товариства, було створено понад 350 нових дитячих музичних шкіл в Україні. Завдяки йому вперше пройшов неповторний концерт-звіт троїстих музик, який тривав у Києві упродовж кількох вечорів. А хіба можна забути організований під його орудою концерт кобзарів, на якому із призабутим «Запорозьким маршем» виступив старий кобзар Євген Адамцевич. Сергій Давидович одразу ж запропонував цей мистецький твір для виконання оркестрові українських народних інструментів під керівництвом Якова Орлова. Так до нас прийшов неповторний твір, якому звучати вічно. Козак написав музику на вірші Максима Рильського («Яблука доспілі»), Платона Воронька («Ходімо, кохана, у ліс», «Коні воронії»), Андрія Малишка («Прощальна», «Три дубки»). Згадаємо славнозвісний дует: Микола Фокін – Сергій Козак. Слухаючи їх голоси, завжди відзначаєш міцну вокальну техніку, а ще незбагненно-національний колорит, дарований землею, де народилися ці люди, повітрям, яким вони дихали, природою, якою милувалися.
У 1965 році наш земляк видає збірку під назвою «Українські народні пісні» в обробці для хору без супроводу.
«Не знаю іншого способу судити про майбутнє, як за минулим», - сказав американський діяч Генрі, тому ми відкриваємо ще одну сторінку життя Сергія Козака, як письменника. Сергій Давидович мав неабиякий хист поета та прозаїка. Отож на літературній ниві працює плідно й наполегливо. Значним доробком стали біографічні повісті «Михайло Гришко», «Григорій Верьовка», «Я не спав, мамо». «Сиджу я на запічку й мугикаю пісню. Їх, тих пісень, стільки назбиралося у коноплястій голові, що годі й переказати. Та того пам’ятного дня мугикав я, здається, оцю: «на добраніч усім на ніч, бо я їду додому спати.» Так, так. Саме цю. Наспівую тихо, щоб не заважати матері поратись біля печі. А коли дійшов до слів «не дай мені, моя мати, ні снідати, ні обідати, а дай мені , моя мати, дівчиноньку тай одвідати», - тут голос зазвучав високо-високо – навіть сльозинка почувалась у моєму співі. Бо чомусь мені було дуже шкода отого чоловіка, що звертається у пісні з проханням до матері» [2, 5].
Він написав 12 книг, а видав – 8. Всі свої твори друкував у «Вечірці», під рубрикою «У буйнім гомоні життя». Саме там виходить книга «Шляхи побратимства» - нарис про тих, чия творчість увійшла до золотого фонду українського мистецтва. У 70-х роках С.Козак зовсім перестає друкуватися. Коли його запитали чому, то відповідь, що був «під наказом» «запрещением писать и рисовать», «правда ще дозволяли потроху співати, але дуже тоненьким і ніжним голосом» [6, 3]. Справа в тому, що він тоді був головою Музично-хорового товариства України. Але почав перебудову значно раніше, ніж це треба було.
У 70-ті роки виходять з друку поетична повість «Горинь» - про рідне село, поема «Пісня серед грому» - про воєнну молодість автора. Велика поема «Земле моя, доле моя» - це опис подій у Старому Кривині років дитинства. Теплу згадку про рідне село митець проніс через усе життя. З щирістю говорить, що для нього завжди «сонце сходить з-за Славути». Посмертний вихід побачила книга «Вічний жайвір», присвячена побратимові, славетному співакові Івану Козловському, яку Козак написав ще на початку 80-х років.
У 1982 році професор Сергій Козак перейшов на педагогічну роботу в Київську державну консерваторію, де вів клас вокалу. Деякий час він був керівником Київської державної філармонії. Часто навідувався у Славуту та рідний Кривин, виступав із концертами перед земляками.
Досліджуючи життєвий і творчий шлях Сергія Козака, я мала змогу, разом зі своїми вихованцями, поспілкуватися із Ніною Василівною Душнюк, родичкою митця із Поляні. Пропоную вам послухати уривки із її розповіді.
«З раннього дитинства Сергій почав працювати. Зустрічав вранішнє сонце, і завше поруч з працею крокувала пісня. Дуже полюбляв співати пісню про Устима Кармалюка «За Сибіром сонце сходить». Зрадів, коли у школі з’явилося піаніно, відразу ж навчився грати. Першою премією за його спів була путівка в табір «Артек». Пам’ятаю, що мої батьки дуже раділи, коли до нас приходив на гостини Сергій Козак. А він весь час сміявся, шуткував. Я раділа його приходу, бо був людиною веселої вдачі. Любив зустрічатися із земляками. Пам’ятаю, як завітав із групою артистів у рідний Кривин, влаштував великий концерт у Кривинському парку. На 45-річчя визволення Кривина від німецько-фашистських загарбників подарував для рідного села піаніно, цей інструмент і досі знаходиться у стінах школи» [1, 1].
У 2001 році в приміщенні школи, де вчився Сергій Козак, відкрито пам’ятну дошку Сергію Козаку та Володимиру Семеновському. Автор меморіальних дошок – Світлана Лелях, скульптор із Нетішина. Тої старенької школи, в якій навчався Сергій Козак, давно нема. Та дух великого кривинця, славного сина України завжди витає і витатиме на рідній землі. «Пісня окрилює нас», - це не тільки назва статті Сергія Козака, а й девіз всього його життя. Він все зробив для того, щоб наша пісня ніколи не пригасала, щоб множилась мистецька слава рідного краю. Адже був справжнім будівничим нашого національного духовного світу.
Катерина Федорчук, методист ПНЗ «Краєзнавчий центр»
м.Нетішин Хмельницької області
Список використаних джерел та літератури
Джерела:
1. Спогади Ніни Василівни Душнюк, жительки с.Полянь Хмельницької області (особистий архів Краєзнавчого центру)
Література:
2. Козак С. Я не спав, мамо… К.: Веселка, 1987
3. Надуваний П. Літературна Славутчина. Славута, 2005
4. Наливайко А. Щоб козацькому роду не було переводу // Демократична Україна, 2002. - №25
5. Олександров С. Співець душі // Трудівник Полісся, 2002. - № 17
6. Переїденко О. А Козак сміється… // Вечірній Київ, 1991. - № 43
7. Подільської землі сини: художня публіцистика, збірка / Упорядкували С.П.Пилявський, І.С.Чиж, В.П.Чижевський. – Хм.: Поділля, 1993
8. Сваричевський А. Красо України – Поділля. Літературна карта Хмельниччини: нарис. Хм.: Поділля, 1991
Поважний гостю, Ви знаходитесь на сайті як незареєстрований користувач. Ми рекомендуємо Вам зареєструватися або ж зайти на сайт під своїм логіном.
|
